Після перегляду фільму «Я лаюсь» (I Swear) я думав не лише про людей із синдромом Туретта. Я думав про нас. Ми зараз так багато говоримо про толерантність. Про те, що треба контролювати кожне слово, розуміти чужі особливості і нікого не зачепити. Це абсолютно правильно. Але що відбувається, коли ти сам на межі?
🎬 Технічна довідка
- Назва: Я лаюсь (I Swear)
- Жанр: Документальний, Біографія
- Головний герой: Джон Девідсон
- Тематика: Синдром Туретта, соціальна адаптація, психологія
Міфи про хворобу та сувора реальність
Фільм розповідає реальну історію шотландця Джона Девідсона. До речі, поширений стереотип, що синдром Туретта — це обов’язково нецензурна лайка, абсолютно хибний (таке трапляється лише в 10–15% випадків). Просто на моргання чи фізичні тики ми рідко звертаємо увагу. А от коли людина голосно вигукує образу, перша думка суспільства: «Вона це сказала спеціально». Хоча насправді — ні.
Кіно надзвичайно переконливо та чесно показує, як важко жити з цією хворобою у соціумі.
Право на втому: чи маємо ми бути ідеальними?
Але під час перегляду я зловив себе на не дуже зручній думці: а наскільки звичайна людина — зі своєю розхитаною психікою, хронічною втомою і купою власних проблем — здатна продуктивно працювати в колективі, де треба постійно ходити навшпиньки навколо чужих почуттів?
Ми так боїмося когось випадково образити, що забуваємо просту річ: ми теж просто люди. Ми втомлюємося, злимося і, так, іноді зриваємося. Найчастіше — на тих, хто взагалі ні в чому не винен. Не тому, що свідомо хочемо зробити боляче, а тому, що просто більше не витягуємо.
Звісно, це не є універсальним виправданням хамству. Але між «ти мене образив» і «ти погана людина» завжди має залишатися здоровий простір для звичайного: «Вибач, я був неправий. Просто здали нерви».
💬 Вердикт
Людяність — це не тоді, коли ти святий і нікого не ображаєш. Бо так у реальному житті не буває. Людяність — це вміння бачити людину за її вчинком. Сам Джон Девідсон згодом став активістом і присвятив життя тому, щоб змінити ставлення суспільства до таких особливостей (у 2019 році він навіть отримав за це орден Британської імперії — MBE).
Тому для мене «Я лаюсь» — це важливе нагадування про просту річ: варто вчитися бути людяними до інших, але не забувати залишати право бути неідеальними й самим собі. Щиро рекомендую.
А як думаєте ви: де закінчується терпимість до чужої поведінки і починається наше законне право бути просто втомленими та злими? Чекаю на ваші думки в коментарях під моїм дописом у Facebook 👇