“Голланд” — фільм, який починається як ніжна історія, а закінчується як удар у спину.
Маленьке містечко Голланд, штат Мічиган. 2000 рік.
Ненсі — звичайна вчителька, живе з чоловіком і сином у затишному передмісті. Все нібито тихо. Занадто тихо.
А потім — деталі. Дивні поїздки, чужі фото з «Полароїда», модель потяга, яка виглядає підозріло знайомо… І що більше вона дізнається, тим сильніше реальність починає розсипатись, наче пісок крізь пальці.
Holland — це фільм-пастка. Знімається як затишна мелодрама в пастельних тонах, під ніжну музику. А потім — саспенс, тривога, і фінал, який викидає тебе з зони комфорту.
У кадрі — тонке напруження, що нагадує найкращі моменти з “Gone Girl” або “The Gift”.
Тут немає криків чи спецефектів — є тільки правда, яка повільно, болісно виповзає назовні.
Рекомендую тим, хто любить інтелектуальні трилери, де за красою ховається темрява. І тим, хто цінує кіно, яке не кричить, а шепоче. Але так, що мороз по шкірі.